1.1 Виникнення політології, її розвиток та основні парадигми

     Виникнення, формування, еволюція та інституалізація політичної науки - тема дискусійна. Термін «політична наука» (англ. - political science) запропонував у 1857р. американський вчений Ф.Лібер для кафедри, що проводила дослідження в політичній сфері. Основне завдання політичної науки - отримання знань про політику на основі узагальнення отриманих даних. Існує також інший термін - «політичні науки» (англ. - policy sciences), запропонований у 1951р. Г.Лассуеллом.

     Політичні науки - це міждисциплінарна галузь досліджень, які націлені на використання прийомів і методів наукового пізнання для поліпшення державної політики і вирішення проблем державного життя. Отже, назви політичні науки або політична наука вживаються як у множині, так і в однині.

     Політична наука чи політологія? Відповідь на запитання, як повинна називатися наука, предметом якої є політика, її взаємовідносини з людиною і суспільством - «політологія» чи «політична наука», може бути такою.Політологія (від грецьк. polіtеke - мистецтво управляти державними і суспільними справами і logos - вчення, наука) - є одночасно і наукою, і навчальною дисципліною. Саме термін «політологія» у назві навчальної дисципліни про політику набув широкого ужитку на пострадянському просторі.

     Політологія - це наука про політику, про сутність, закономірності, тенденції функціонування і розвитку політики, її місця і ролі в житті суспільства.

     Кожна суспільна наука, у тому числі й політологія, проходить три ступеня розвитку - філософський, емпіричний та стадію ревізії емпіричного стану. Перший, філософський період розвитку політології охоплює період приблизно з часів Аристотеля до громадянської війни в Америці (1861 - 1865рр.). Це був час накопичення філософського знання про суспільство та політику й зроблені найвагоміші відкриття. Вже у Стародавній Греції Аристотель дав визначення політичних режимів і ввів такі терміни, як «монархія», «аристократія», «олігархія», «демократія» та ін. З того часу політична філософія стала невідємною частиною духовного життя суспільства.

     Дуже важливий вплив на майбутню політологію мала творчість італійського мислителя епохи Відродження Н.Макіавеллі (1469 - 1527рр.). Макіавеллі одним з перших розглянув політику як самостійну галузь знання. В центрі його політичного вчення була проблема державної влади, а всі його дослідження підпорядковані вирішенню практичних завдань державного управління.

     Другий, емпіричний період тривав від громадянської війни в Америці (1861 - 1865рр.) до закінчення Другої світової війни (1945р.). Дослідженням політичної дійсності був наданий науковий характер. Почалося вивчення поведінки людей у звязку з їх участю у державному управлінні, виникли наукові установи, що вивчали політичні відносини.

     Третій період розвитку політичної науки розпочався після закінчення Другої світової війни та продовжується дотепер. Тобто ми живемо у такий період, коли відбувається критичне переосмислювання всього арсеналу накопичених емпіричних і теоретичних знань та їх подальше поглиблення.

     Сучасного вигляду політологія набула у другій половині ХІХст. Цьому сприяли обєктивні причини, насамперед, розвиток демократії на Заході і у Північній Америці, активізація політичного життя, що породжувало потребу в політичних знаннях, які сприяли би успішній боротьбі за владу та розвязанню соціально-політичних конфліктів. Як самостійна наукова дисципліна, політологія виникла у США - країні, де на той час установи і норми демократії мали більш глибоке коріння, ніж у Європі.

     Перша кафедра історії та політичної науки була створена у 1857р. при Колумбійському коледжі США. А у 1903р. політологи США обєднались в Американську асоціацію політичних наук. Політологія почала розвиватись як самостійна навчальна дисципліна. Американська політологія і сьогодні значно впливає на розвиток політичних досліджень.

Суттєве значення для розвитку політичної науки мають дослідження європейських вчених. У 1895р. в Англії була заснована Лондонська школа економіки і політичних наук, а у 1912р. - кафедра політики в Оксфорді.

     На початку ХХст. процес виділення політології у самостійну дисципліну в основному був завершений. Ще у 1948р. ЮНЕСКО прийняла рекомендацію щодо необхідності викладання політології у вищих навчальних закладах країн, що є її членами. Згідно з цією рекомендацією, у 1949р. була створена Міжнародна асоціація політичної науки. Практично всі країни Заходу прислухались до цієї рекомендації. Але у республіках СРСР до другої половини 80-х років ХХст. на політологію була накладена ідеологічна заборона. Тільки у 1989р. у нашій країні зявились перші кафедри політології, а з 1990р. цей предмет вивчається у вищих навчальних закладах.

     Зараз політологія займає належне їй місце у системі суспільствознавства та чинить помітний вплив на реальні політичні процеси. У розпорядженні вітчизняних політологів - великий світовий політологічний матеріал.

Сучасна політична наука - одна з галузей наукового знання, що має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Прийняття політичних рішень - процес складний і багатогранний. Він передбачає наявність різноманітних знань про соціальну реальність. І те, що тепер називається політикою, насамперед, є результатом аналітичних зусиль мережі науково-дослідних інститутів, кафедр і груп, наслідком колективної праці багатьох людей.

     Як і в інших науках, в політології панують певні парадигми, які формуються науковими співтовариствами і зумовлюють певне тлумачення сутності, природи і джерел розвитку політики.

     Досить умовно парадигми в системі політологічного знання підрозділяють на: теологічні, натуралістичні, соціальні, раціонально-критичні.

     1. Теологічна парадигма. На ранніх етапах існування суспільства панувало надприродне тлумачення політичної влади, адже люди ще не були в змозі обґрунтувати внутрішні та зовнішні фактори політичних явищ. Таке тлумачення політики важко назвати концептуально-теоретичним. Тому вважається, що інтерпретація теологічної парадигми політики затвердилася, починаючи з праць Фоми Аквінського.

     Аквінський виходив з того, що існує три елементи влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший йде від Бога, то другий і третій - від колективного людського розуму, від народу. Божественне право, на його думку, дає владу не одній людині, а багатьом. Могутність влади йде від бога, а роль і призначення людини полягають у необхідності найточнішого та повного відображення у своїй поведінці визначень всевишнього.

     Сучасна політологія вважає, що тоталітарні режими точно скопіювали логіку політичних взаємовідносин людей і влади, запропоновану середньовічним філософом. Теологічна парадигма виходила з того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі визначення Бога, і тому влада несе у собі вічну незясованість, загадку, зясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом.

     Нежиттєвість і непродуктивність цієї парадигми роблять її у сучасний період суто умоглядною конструкцією, яка не здатна вирішувати будь-які політичні проблеми.

     2. Натуралістичні парадигми намагаються зясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення чинників, які мають несоціальний характер: територіальні, економіко-географічні, фізико-кліматичні та інші явища.

Тому натуралістична група парадигм включає у себе географічну, біологічну та психологічну парадигми. Найбільш суттєвими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні концепції.

     Засновником географічної парадигми є Жан Боден (XVІст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на політичну поведінку людей. Він вважав, що народи країн, з помірним кліматом сильніші та менш хитрі, ніж народи Півдня; вони розумніші та менш сильні, ніж народи Півночі і найбільше підходять для управління державою. Тому великі армії прийшли з Півночі, тоді як окультизм, філософія та математика прийшли від південних народів.

     Наприкінці ХІХст. ці уявлення та ідея щодо порівняння історії людства та історії природи оформились у самостійний науковий напрямок у політичній науці- політичну географію.

     Біологічна парадигма та біополітика започатковані у доктринах Ц.Ламброзо та М.Нордау про біологічну природу пануючого класу. Сутність біопарадигми полягає у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства. Марксизм, який багато років панував у нашому житті, заперечував вплив біологічних факторів на сферу політики.

     Психологічна парадигма пояснює політичний і соціальний розвиток суспільства психологічними властивостями людей. Її автори зводять усі політичні явища до дії психологічних якостей людини.

     3. Соціальна група парадигм представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя або соціокультурними властивостями політичного субєкта. Наприклад, широко відоме теоретичне положення марксизму, що пояснює походження та природу політики визначним впливом економічних відносин. При такому підході політична надбудова підпорядкована дії тенденцій, що панують у матеріальному виробництві.

     Політика також інтерпретується через такі поняття як право, культура, релігія, економіка.

     Багато прихильників соціальної парадигми політики розглядають політику тільки як продукт діяльності людей і тому різні політичні явища ставлять у залежність від якостей людини.

     4. Раціонально-критична парадигма пояснює природу політичної взаємодії людей не зовнішніми (стосовно політики) факторами, а її внутрішніми причинами та властивостями.

     Раціонально-критична парадигма складається з різних теоретичних підходів, які виходять з того, що політика - це цілком самостійне соціальне явище, що виникає та розвивається за своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися дуже плідними. Тому зараз існує багато концептуальних підходів, що розглядають політику як самостійне явище.

     Наприклад, парадигма конфлікту. Вона ґрунтується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Засновники цієї парадигми - К.Маркс, А.Бентлі та ін. Вони не розглядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, адже конкуренція - це джерело руху та еволюції політичних організмів.

     Характерною рисою нашого часу вважається повільний перехід від групових до індивідуальних цінностей. Такий підхід до конфліктів стимулює їх безперервне виявлення та урегулювання. А це, в свою чергу, є гарантією не тільки розвитку суспільства і політики, а й запобігання їх від прихованих джерел напруги та підриву балансу соціальних і політичних сил.

     Парадигма згоди (консенсусу). На противагу парадигмі конфлікту в політичній науці сформувався напрямок, основною ідеєю якого є згода. При такому підході соціальні та політичні конфлікти мають підпорядковане значення порівняно з цінностями, які розділяє більшість населення.

     Парадигма згоди виникла наприкінці ХІХст. і не мала переважного значення порівняно з теорією конфлікту. Але у 70-80рр. XXст. почалося теоретичне зближення конфліктної та консенсусної парадигми. Парадигма консенсусу (згоди) не заперечує ролі та важливості конфлікту, але акцент робить на його вторинності.

     Таким чином, виділення основних парадигм, на яких ґрунтується політологія, дає змогу пояснити звязок політологічних теорій з найбільш загальними науковими та соціально-філософськими дослідженнями, побачити, як змінюються уявлення про політичну картину світу.

     Очевидно, що аргументи надприродного пояснення політичних процесів, як і положення біополітичних учень, у сучасних умовах мають малу переконливість порівняно з раціональними та соціокультурними концепціями.

     Усю сукупність політичної проблематики, що вивчає сучасна політологія, можна розділити на певні підрозділи. Головними елементами структури політичної науки є:     

     1. теорія політики, що розглядає філософсько-методологічні засади політики, політичних відносин та розвитку політичної влади;

     2. історія політичних вчень і політична ідеологія, що вивчає витоки, джерела політичної науки, зміст різних соціально-політичних доктрин та концепцій;     

     3. теорія політичних систем та їх елементів - держави, громадських обєднань і партій, політичних режимів тощо;

     4. теорія управління соціально-політичними процесами, що вивчає цілі, завдання та форми управління суспільством;

     5. теорія міжнародних відносин, що розглядає міждержавні аспекти влади та форми реалізації владних відносин у міжнародних стосунках.

     Сучасна політологія допомагає людині не тільки орієнтуватися у подіях, але й мати свою точку зору на те, що відбувається у суспільстві.

     Життя показує, що у вирішенні політичних питань не слід покладатись на випадковість, а треба памятати пораду Н.Макіавеллі - виносити з історії та досвіду принципи політичної поведінки. Багатьох помилок, що сталися з нами у минулому, можна було б уникнути, якщо б ми більше використовували політичний досвід, накопичений поколіннями людей, здобутки вітчизняних і зарубіжних вчених, політичну науку взагалі.