1. ВИМОВА ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ
1. Голосні звуки української мови є звуками повного творення. Вони вимовляються повнозвучно не тільки під наголосом, а й у ненаголошеній позиції.
2. Звук [а] в усіх позиціях вимовляється чітко, ясно, ніколи не скорочується й не приглушується, не переходить у звуки [е], [і], [и]: [шáпка], [час], [далéко], [пáмjат`], [загл`адáти].
3. Голосний [о] як наголошений, так і ненаголошений вимовляється виразно, повнозвучно, ніколи не переходить у звук [а]: [водá], [молокó], [обговорúти].
Ненаголошене [о] перед наголошеним складом з [у] звучить із наближенням до [у] - [коужýх], [моутýзка], [поулýмиесок], [боул'ýчиǐ], [моугýт'ніиǐ], [роузýмниǐ], [у боујý], [коузý], [доушчý], [чоумý], [гоутýју], [говоур'ý], [ноушý], [допомоужý], [воуджý].
Не виявляє нахилу до [у] звук [о] в таких випадках: коли є сполучним голосним у складних словах: [однокýрсниек]; також, за нечисленними винятками, у словах іншомовного походження: [борд'ýр], [монтýју]; у префіксах ДО-, О-, ОБ-, ПРО-, РОЗ- багатьох слів: [добýти], [здобýток], [одýжати], [обслýга], [пробýти], [роздýмати]; у ряді суфіксів: [красотý], [рвонýти], [трусонýти].
Перед складом з наголошеним [і] нахил [о] до [у] менш виразний: [го(у)л`íўка], [по(у)р`íг], [то(у)б`í], [до(у)ǐíити], [хо(у)д`íм(о)]. Малопомітний нахил [о] до [у] перед наголошеним складом з [і] у словнику не позначається.
Сильне наближення ненаголошеного [о] до [у]:[зуозýл`а], а то й заміна [о] звуком [у]: [зузýл`а], вимова [о] з нахилом до [у] в будь-якій позиції:[коурóва], що спостерігається в говорах південно-західного наріччя, не відповідає літературній нормі.
4. Звук [у] вимовляється чітко в усіх позиціях: [кучугýра], [будóвоју], [л'удúна]. Ненаголошений [у] після голосного перед приголосним може ослаблюватися до нескладотворчого: аудиторія [аудиетóр`іја].
5. Голосний [і] вимовляється чітко як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д`íд], [с`íно], [с`іл`с`кúǐ]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: [н`íж], [с`íк], [с`т`íл], [пос`т`íǐниǐ], [н`íг], [бол`íт], [брат`íў], [вíл], [б`íк], [в`íн]; також [і] в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників: [гáрн`і], [здорóвi`ї], [брáтов`і], [бúт`і], [дрýг`і], [нáш`і]; звук [і] на межі слів та частин абревіатур: [д`íд і бáба], [ф`інінспéктор].
Вимова у відзначених позиціях замість [і] звука [и]: [ниж], [сик], [стил], [постúǐниǐ], [ниг[, [болúт], [братúў], [вил], [бик], [вин]; [гáрни], [здорóви], [брáтови], [бúти], [дрýги], [нáши]; [д`ід и бáба], [ф`інинспéктор], характерна для частини говірок північного наріччя, є порушенням літературної норми.
Виразно вимовляється [і] й на початку слова: [íскра], [íспиет], [істóта], зокрема й після прийменника на приголосний: [від íскри], [з íскри]. Однак у деяких словах наголошене початкове [і] наближається у вимові до [и]: [íинод'і], [íинколи], [íиншиǐ], [íинде].
З наближенням до [и] вимовляється також [і] в закінченнях називного й орудного відмінків однини та непрямих відмінків множини прикметників м`якої групи та порядкового числівника третій: [сúн`іиǐ], [беизкрáјіиǐ], [трéт`іиǐ]-називний відм. чол. роду; [сúн`іим], [беизкрáјіим], [трéт`іим]-орудний відм. однини чол. й середн. роду; [сúн`іих], [беизкрáјіих], [трéт`іих] - родовий і місцевий відм. множини; [сúн`іим], [беизкрáјіими], [трéт`іим]-давальний відм. множини; [сúн`іими], [беизкрáјіими], [трéт`іими]-орудний відм. множини.
Так само вимовляється [і] в закінченнях присвійних займенників мій, твій, свій: [мојíим] - орудний відм. однини; [мојíих] - род. і місц. відм. множини; [мојíим]-дав. відм. множини; [мојíими]-орудн. відм. множини.
Без нахилу до [и] вимовляється [і] тільки в закінченнях місц. відм. однини чол. й середн. роду у [сúн`ім], [беизкрáјім], [трéт`ім], [мојíм]; дав. й місц. відм. жіночого роду: [сúн`іǐ], [беизкрáјіǐ], [трéт`іǐ], [мојíǐ] та наз. відм. множини: [сúн`і], [беизкрáјі], [трéт`і], [мој`í].
Після [і] широку вимову [і] маємо в ряді суфіксів: [крајíина], [геиројіин`а], [вóјіин], [гнóјіишче], [виебóјіистиǐ], [мар`íјіин], [гóјіити] та ін. Основна форма цих суфіксів -ИН(А), -ИН(Я), -ИН, -ИЩЕ(Е), -ИСТ(ИЙ), -ИН, -И(ТИ). Під впливом [і] звук [и], що є в основі цих суфіксів, звужується до [іи].
6. Голосний [е] чітко, виразно вимовляється під наголосом як звук переднього ряду і середньо-низького підняття: [стéжка]. Артикуляція його, на відміну від [і], легка, ненапружена.
Вимова наголошеного [е] із значним наближенням до [и]: [стúежка], відома в говірках, є грубим порушенням літературної норми.
Виразно звучить [е] і в побічнонаголошених складах: [тèплотéхн`іка].
Не втрачає своєї якості звук [е] також в окремих ненаголошених позиціях, а саме:
а) на початку слова після паузи: [еквáтор], [екрáн], [епóха];
б) коли є закінченням слова: [мóре], [пóле], [гáрне], [тéпле], [дáне], [шúте], [пéрше], [пјáте], [кóжне], [ус`áке], [дрýже], [брáте], [пúше], [клúче], [вúјде], [в`íз`ме];
в) у закінченнях іменників: [гóстев`і], [товáриешеві], [крáјеві], [гóстем], [товáриешем], [крáјем], [сéрцем], [мóрем], [дóлеју], [кáшеју], [тéслеју];
г) коли виступає сполучним звуком у складному слові, перший компонент якого має побічний наголос: [бòлезаспокíјлиевиǐ].
В інших ненаголошених позиціях [е] наближається у вимові до [и]. Перед наголошеним складом з [і], [и], [у] це наближення більше: ведіть [виед`íт`], веди [виедú], веду [виедý], а перед складом з [о], [а], [е]-менше: вело [веилó], вела [веилá], веде [веидé].
У ряді випадків ненаголошене [е] і перед наголошеними [і], [и], [у] вимовляється без значного нахилу до [и], зокрема в префіксах БЕЗ-, ПРЕ-: [беизвúх`ідниǐ], [преимýдриǐ]; у заперечній частці-префіксі НЕ-: [неид'íјсниǐ]; перед [р] у межах складу [пеирлúна]; після голосного в словах іншомовного походження: [поеитúчниǐ]; тоді, коли виступає в ролі сполучного звука в складних словах: [волеил'ýбниǐ].
На вимову ненаголошеного [е] впливає також сусідство м`яких приголосних, які звужують його вимову. Цей вплив найвідчутніший при обобічному сусідстві таких приголосних, особливо [ј]. Після [ј] перед дальшим м`яким приголосним голосний [е] вимовляється як [иі]: армієць [арм`íјиіц`], європеєць [јеиўропéјиіц`], індієць [ін'д'íјиіц`], засвоєння [засвóјиін`:а], змагаєшся [змагáјиіс`:а], змагається [змагáјиіц`:а].
7. Голосний [и] чітко, виразно вимовляється під наголосом як звук переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [тúхо], [хúтра], [ми], [син], [нúва]. Твориться він легко, без напруження. Дуже напружена його вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [еи] або [е]: [тéихо], [хéтра], вимова його як [ы]: [мы], [сын]-усі ці відмінності у вимові [и], властиві окремим південно-західним говорам, є відступом від літературної норми. Не становить загальноприйнятої норми і вузька та підвищена вимова типового [и], характерна для північних говорів: [миі], [нúіва]; [міи], [нíива].
Виразно чується звук [и] також:
а) у побічнонаголошених складах: [шùрокор`áдна];
б) у ненаголошеній позиції перед [і], що стоїть у кінці слова або перед наголошеним складом з [и]: [жвáвиǐ], [дрýгиǐ], [вúлиǐ]; [приǐтú], [киǐкú];
в) у ненаголошеному закритому складі закінчення слова: [дóбрих], [бúтих], [пéрших], [кóжних], [дóбрим], [бúтим], [пéршим], [кóжним], [нóсиш], [нóсит'], [нóсим].
Без помітного нахилу до [е] чується ненаголошене [и] у формі 2-ої особи однини наказового способу дієслів І дієвідміни: [вúǐди], [вúтри], [вúпхни]. У решті випадків ненаголошений голосний [и] кінцевого відкритого складу звучить із незначним наближенням до [е]: [свобóди(е)], [завóди(е)], [пол`áми(е)], [рóбити(е)], [бúли(е)], [зрад`íýши(е)], [нав`íки(е)]. Цього малопомітного нахилу словник не фіксує.
В інших ненаголошених позиціях [и] вимовляється з помітним наближенням до [е], зокрема й те [и], що стоїть у відкритому складі особового закінчення дієслова: [нóсиемо], [нóсиете], [сиедиемó].
З найбільшим нахилом до [е] звучить [и] перед наголошеним складом з [е]: живе [жеивé], сидите [сиедеитé]. Проте [и] в ролі сполучного звука в складних словах, де першим компонентом є числівник, перед складом з наголошеним [е] вимовляється з незначним наближенням до [е]: [пјатие'дéн:иǐ].
Перед наголошеним складом з [а] наближення [и] до [е] також значне, але не таке сильне, як перед [е]. Тому в словнику позначаємо вимову цього [и] знаком [ие]: [чиетáти].
Перед наголошеними складами з [о], [у], [и], [і] звук [и] виступає з невеликим нахилом до [е]: [жиелó], [жиевý], [жиевú], [жиев'íт'].
8. На вимову ненаголошених [е], [й] впливає темп мовлення. У прискореному темпі вони ще більше зближаються один з одним: [жевé], [жеилá], [свобóдие], [завóдие], [братáмие], [робúтие], [бúлие], [нав'íкие], [зрад'íўшие].
9. Зближення, змішування і нерозрізнювання [е], [и] в ненаголошених позиціях-одна з найхарактерніших рис українського вокалізму. Слова в парах мене [меинé] і мине [меинé], наведу [навиедý] і на виду [на виедý] вимовляються абсолютно однаково. Вимова ненаголошених [е], [и] без помітної відміни від наголошених, властива північним говіркам, перебуває поза нормами літературної мови.